Петро Дяченко - легендарний командир полку Чорних запорожців

«Сміливі мають щастя»

П.Г. Дяченко

Петро Гаврилович Дяченко – український військовий діяч, командир таких формувань: Чорні Запорожці, 2-га дивізія УНА, протипанцерна бригада «Вільна Україна». Військові звання — полковник Армії УНР (із 23.6.1920), генерал-хорунжий (зі старшинством від 15.10.1929; наказ Війську УНР, № 6, 1 лютого 1961). Був командиром полку Чорних Запорожців («чорношличників»), які відзначилися у боях під Сидоровом таза Вознесенськ. Михайло Омелянович-Павленко назвав полк Чорних запорожців Петра Дяченка найкращим полком української армії.

Народився він 30 січня 1895 року в селі Березова Лука Миргородського повіту (тепер – Гадяцького району) Полтавської губернії. Закінчив шість класів реальної школи, отримавши при цьому спеціальність механіка.

З початком Першої світової війни 19-річний Петро Дяченко був призваний до лав російської армії. Після недовгого перебування у складі 52-го Сибірського стрілецького полку, поступив до Оренбурзької школи прапорщиків. Згодом направлений до 333-го Глазівського піхотного полку, де пройшов шлях від молодшого офіцера до командира роти. Особливо прославилися глазівці в бою біля Мацкового Гаю, коли захопили в полон 60 офіцерів, 1600 нижніх чинів, здобули два міномети противника. В цих боях брав участь і підпоручник Петро Дяченко.

Він досить упевнено просувався службовими щаблями й за півтора року служби став уже штабс-капітаном. У мирний час така кар’єра була б просто неможливою, натомість у бойових умовах здібні офіцери, які користувалися довірою командування, досить швидко отримували нові звання.

Після закінчення військової школи в 1917 році вступив до Армії УНР. У 1918 р. — учасник визволення Полтави та Криму під командуванням полковника Петра Болбочана. Сотник (із 23.11.1918) та курінний (із 17.1.1919) окремого «партизанського» куреня в складі Запорожського полку Петра Болбочана.

Після гетьманського перевороту 29 квітня 1918 року, коли до влади прийшов Павло

Скоропадський, Петро Дяченко війська не покинув, а продовжив службу в кінній сотні 2-го Запорожського полку Армії Української Держави. Під час антигетьманського повстання сотня розгорнулася в Окремий кінний курінь імені отамана Петра Болбочана. 23 листопада 1918 р. Дяченка призначено сотенним, а 17 січня 1919 р. — курінним.

27 червня 1919 року Головний отаман військ УНР Симон Петлюра наказав перейменувати частину, яка відтепер отримала назву кінний полк Чорних запорожців. Емблемою-відзнакою 1-го кінного полку Чорних запорожців був чорний прапор, на ньому – череп смерті із двома перехресними кістками під черепом. На списах кіннотників – чорні прапорці. Ця відзнака символу смерті була і на шапках-мазепинках із чорними шликами. Девіз полку – «Перемога або смерть!». У цей час Петро Дяченко разом зі своїми вояками боровся проти більшовицьких військ під Проскуровом. “Як командир полку він виховує своїх підлеглих на традиціях Запорозької Січі й ніколи від тих традицій не відступає, – писав генерал-хорунжий Армії УНР Петро Самутин. – Особиста його відвага – подиву гідна. Він завжди сміливо дивився у вічі смерти, зажди сам шукав ворога та б’є його – де тільки зустрічав на своєму шляху. У відношенні до своїх підлеглих був аж занадто вимогливим, але сам завжди служив їм прикладом. Той, хто старався ухилитися від вимог свого командира, довго в лавах “Чорних” не затримувався. Не було, здається, бою, у якому б “Чорношличники” не брали участи та не виходили переможцями. І він, як отой капітан, що в разі катастрофи останній сходить зі свого командного містка, – завжди останнім відходив із поля бою... Хто не бачив атаки “Чорних”, той не може собі уявити і відчути тої стихійності тиску їхніх списів і шабель. Тому не дивно, що жоден ворог не витримував атаки “Чорних”. У серпні він веде бої з противником в районі Житомира, Фастова та Києва, а в грудні вирушає у Перший зимовий похід на Наддніпрянщину.
Протягом усіх п’яти місяців цього легендарного рейду тилами більшовиків полк Чорних запорожців був основною ударною силою Запорозької дивізії отамана Андрія Гулого-Гуленка, який у своїх наказах не раз відзначав ініціативність та сміливість сотника Дяченка. Симон Петлюра, віддаючи належне рішучим діям Петра Дяченка під час Першого зимового походу, прийняв рішення надати йому позачергове військове звання полковника. Проте перші успіхи польсько-українських військ та взяття Києва не призвели до повного розгрому більшовиків. Незабаром розпочинається активний контрнаступ червоних. Поляки та українці вимушені відходити на захід. За таких важких умов полк Чорних запорожців зберігає високу боєздатність та дисциплінованість; велика заслуга в цьому його командира.
Протягом літа 1920 року полк веде постійні бої з противником. Одним з найвідоміших епізодів став бій поблизу Чернівців, коли чорні запорожці прорвали більшовицькі позиції, зайняли села Бабчиці та Борівка й захопили при цьому значні трофеї: важку гармату з повною упряжжю і обслугою, цілий обоз 364-го радянського стрілецького полку та різноманітне військове майно. Головний отаман видав спеціальний наказ по військах Дієвої армії УНР, в якому Петру Дяченку була оголошена «слава».
Влітку 1920 року Дяченко на чолі свого полку розпочав наступ на м. Бурштин. Атака була через торфовище і сіножаті, порізані ровами для спливу води. За сіножатями відступав ворог. У ровах при дорозі засів ар'єргард червоних і кулеметним вогнем прикривав відступ своєї частини. Били й ворожі гармати. Петро Дяченко вирішив фланговою атакою перейняти ворожий обоз, повний зброї та іншого військового приладдя, якого так дошкульно бракувало запорожцям. Із піднятою шаблею, не оглядаючись, командир мчав на своєму бистроногому коні. Під час атаки Петра Дяченка було збито з коня, він отримав важке поранення — розтрощення кістки стегна. Козаки винесли пораненого командира з поля бою. Коли він лежав під грушею з перебитою ногою, під саме дерево влучила ворожа граната. На диво вона не розірвалась. Не пройшовши повного курсу лікування, Петро Дяченко невдовзі повернувся до свого полку. За два дні Петрові Дяченку оголошено подяку від імені Батьківщини за вміле керування своєю частиною та особистий героїзм у бою з більшовиками.
У вересні 1920 року розгорнувся новий польсько-український наступ. Форсувавши Дністер, армія УНР завдала поразки 14-й радянській армії і оволоділа територією між Дністром та Збручем. Українські й польські війська вступили до Тернополя, згодом – до Проскурова. 12 жовтня в Ризі між польською та радянською сторонами було укладене перемир’я. Завершивши вигідно для себе війну з більшовиками, польський уряд, усупереч варшавським домовленостям, залишив армію УНР напризволяще. Після півторамісячних напружених боїв знекровлені українські війська відступили за Збруч.
Після переходу на західний берег Збруча особовий склад полку Чорних запорожців на чолі зі своїм командиром був інтернований поляками й направлений до табору у селі Шляхтинці поблизу Тернополя. На початку 1921 року полковника Дяченка разом з вояками частини перевели до іншого табору – в селі Пикуличі біля Перемишля.
Після ліквідації в 1924 році таборів для інтернованих українських вояків розпочинається новий етап життя Петра Дяченка – він стає контрактним офіцером польських Збройних Сил. Йому було присвоєно звання майора і направлено до 1-го полку шволежерів Юзефа Пілсудського. Цей полк вважався одним з найбільш привілейованих у польській кінноті. Розташування в центрі столиці, близьке сусідство з резиденцією маршала Юзефа Пілсудського накладало на полк цілий ряд почесних обов’язків, за що його часто називали «народною гвардією».
За час своєї служби у 1-у шволежерському полку Петро Дяченко одержав пам’ятну відзнаку цієї частини, яка давалася лише кращим офіцерам і солдатам за бездоганну поведінку і наполегливу працю. Після закінчення польської Вищої військової школи майор Петро Дяченко був направлений служити до 3-го полку мазовецьких шволежерів, що розташовувався у місті Сувалки. Протягом п’яти років постійно займав посаду помічника першого заступника командира полку. Командир кавалерійської бригади «Сувалки» полковник Рудольф Дрешер таким чином охарактеризував майора Петра Дяченка: «Рухливий, дуже енергійний та спритний, дуже добре орієнтується в ситуації під час практичного командування частиною. Амбіційний й дуже охочий до праці, має великий кавалерійський темперамент. Дуже сильний, фізично витривалий, дуже точний і сумлінний виконавець. Командує полком з великим досвідом та знанням справи, що поєднується з великою кмітливістю та винахідливістю. Скоріше практик, ніж теоретик. Позитивно впливає на підвладних завдяки особистому прикладу наполегливої та сумлінної праці».
Друга світова війна застала Петра Дяченка на польсько-литовському прикордонні в м. Сувалки. Як контрактовий офіцер Війська польського Петро Дяченко обороняв Польщу від совєтських військ у вересні 1939 року. В боях проти червоних над річкою Німан отримав поранення. Його кавалерійський відділ із боями пробився до Литви, де був інтернований. Згодом Дяченко опинився у таборі для польських старшин під Кеніґсберґом. Невдовзі німці звільнили його,— як і багатьох інших українських старшин.

З початком Другої світової війни Петро Дяченко зближується з діячами мельниківської фракції Організації Українських Націоналістів (ОУН). У Кракові бере участь у нараді українських військовиків, на якій було створено Українську Генеральну Раду Комбатантів – «єдиний, спільний провід усіх українських комбатантських організацій». Петро Дяченко був обраний до складу військово-наукової та військово-історичної ради цієї організації. А вже наступного місяця він разом зі старшим сином Юрієм та двома українськими офіцерами прибув до Рівного. Вони зустрілися з організатором і керівником Поліської Січі Української Повстанської Армії (УПА) Тарасом Бульбою-Боровцем. Петро Дяченко погодився взяти на себе обов’язки начальника штабу УПА. Згадує Тарас Бульба-Боровець: «Він мене сердечно поздоровив з досьогочасною працею та її наслідками. Потім він мені заявив, щоб я не боявся, що він їде в моє «лісове царство» робити мені будь-яку конкуренцію. Навпаки, він прибув лише для того, щоб спільними силами продовжувати наше спільне військове діло. Ми по-дружньому стиснули руки і взялися за конкретну роботу».

У подальшому Дяченко оселився у Холмі, де допомагав місцевим повстанцям з ОУН(б). Він постачав їм німецькі військові документи та вогнепальну зброю, визволяв заарештованих, розміщував поранених у шпиталях, допомагав улаштувати підпільників до німецької школи радистів. Тримав постійний зв’язок із «лісом», неодноразово відвідував партизанські бази.

У червні 1944-го він став заступником командира так званого Українського легіону самооборони (УЛС), основним завданням якого була охорона місцевого українського населення від нападів польських та радянських партизанів. Протягом 1945 року Петро Дяченко в складі Української національної армії (УНА) очолював окрему українську протитанкову бригаду «Вільна Україна».

Після війни Петро Дяченко якийсь час жив у Мюнхені. З ним консультувалися представники американської військової розвідки, які вивчали реальні сили Визвольного руху в Україні. Згодом разом із новою своєю дружиною Оленою та сином від неї Петром генерал Дяченко переселився до США. Осів у Філадельфії. Тут він багато часу присвячував своєму синові Петру та дружині Олені, крім того, займався рослинництвом, захоплювався фотографією, почав писати спогади. Український уряд в екзилі (в еміграції) надав йому звання генерал-хорунжого. Помер Петро Дяченко 23 квітня 1965 року. Похований на українському цвинтарі в місті Баунд-Брук, штат Нью-Джерсі.